Любомир Андрійович Дереш - Пісні про любов і вічність (збірник)

попри те що тілом він і надалі залишався мускулястим двадцятирічним парубком, узялося срібною сивиною, а очі набули тієї особливої, холодної різкості, за якою потім його можна було розпізнати на світлинах.

Тоді почалися його славетні пригоди та мандри. Він робив виснажливі піші переходи пустелями Африки та Аравії на сухому голодуванні. Підіймався високо в гори – йому припав до душі альпінізм. Баті підкорились Альпи, Памір і Тянь-Шань. Він зійшов на кілька гімалайських восьмитисячників у компанії таких же поведених шукачів гострих відчуттів, як і він. На той час Батя вже був достатньо відомим, і його заняття дозволяли йому не тільки годувати себе і сім’ю, а й вести цілком прибутковий йога-бізнес. Серед його знайомих дедалі більшало людей по-справжньому заможних. Успішні підприємці, ресторатори, знані видавці езотерики, ба навіть політики, що були не проти щось дізнатися про владу потойбічного, – це вже скидалося на певний елітний клуб за інтересами, про існування якого він раніше міг тільки здогадуватись. Тепер же, ввійшовши в це товариство, ставився до нього з холодною байдужістю.

Іноді він жертвував гроші на різні фонди: дітям-сиротам, онкохворим чи інвалідам, – а потім розчарувався і в цьому.

Зійшовши на чергову вершину, він відчув, що смертний і що з наступним підйомом уже не впорається. Ці безглузді видирання вгору, а потім виснажливі спускання вниз раптом обридли йому до нудоти, до глибини душі, й тоді він сказав собі: «Годі, на цьому досить».

Він захопився підводним плаванням, підводним фотозніманням, підводним полюванням. Якийсь час це приносило йому нове натхнення. Особливо – медитація на затримці дихання.

Опускаючись уздовж линви у темряву, він знову ставав самим собою. Ласти, маска, гідрокостюм. Усе просто і чесно. Там, на сорока метрах нижче поверхні моря, він був справжнім. Там було тихо і холодно. На линві відходила паніка, згорали зайві думки. Якщо десь було Просвітлення, то воно мешкало там, під водою. Коли вгорі над тобою сорок метрів до можливості зробити вдих, можна до краю підійти в питаннях правдивості й по-справжньому зазирнути в обличчя страхам, які заблукали на дні мізерної душі.

Із глибини він щоразу підіймався переможцем. Знову цілісним. Знову щасливим від того, що живий. Знову тішився можливості ще раз ковтнути повітря.

Він пірнав глибоко.

Він пірнав дуже глибоко всередину себе і не знайшов там нікого.

Там було порожньо.

Ані натяку на існування когось, кого можна було би назвати Богом.

Батя роззирнувся. Він вийшов на щось, схоже на дорогу. Туман заважав йому зрозуміти, де він перебуває. Стежина, котрою він брів четверту годину, раптом розчинилася десь серед каменів, і він зрозумів, що просто петляє серед уламків породи, повертаючись утретє на те ж місце, звідки починав. Він силувано посміхнувся. Здається, з ним сталося диво – хай, може, не в найбільш підхожий момент, якраз тоді, коли він сподівався вчасно повернутися до Алушти і звідти виїхати на Сімферополь, аби встигнути на вечірній поїзд. Що ж, диво, схоже, таки сталося, і він заблукав.

Батя коротко реготнув, і сміх його у тумані, відбитий від скель, видався йому злегка дикуватим. Смурний день ніяк не міг розігнати хмар, і здавалося, наче над скелями хтось вимкнув світло, – усе висіло в напівтемряві. Вологі від нещодавнього дощу, таємничі, дихаючі осінньою прохолодою каміння, сосни і хмари ліпилися в дивакуваті конструкції, схожі на живих істот.

Батя дістав свій «Марк 5» і клацнув пару світлин на пам’ять. У Криму не можна заблукати – це те саме, що заблукати у власній квартирі. Він вирішив розтягти цю паузу без координат і орієнтирів на якомога довше, відчути цей стан підвішеності. Він уже так відвик від непередбачуваності світу, її в житті йому сильно бракувало. Ця медитація в тумані, де перед ним почало пролітати його життя, повністю поглинула його. І хоча це були найбанальніші факти з його біографії, він дивився на них зачаровано, наче вперше, як дивиться у калейдоскоп дитина.

…На світлинах того періоду, зроблених Ларою, він – смурний і зажурений, наче людина, котра зіткнулася, врешті, з правдою, від якої довго намагалась утекти. Якщо просвітлення й наздогнало його, то воно тільки показало, наскільки жалюгідне життя проживають люди навколо, а передовсім він сам.

Усвідомивши факт, що немає нікого, хто дивиться на нього і кому він потрібен, він ураз наче перейшов якийсь рубікон і щось у ньому обірвалось остаточно.

Раптом усе, що було цінного в його житті, – сім’я, успіх, можливо, ця нібито духовність, – усе це випарувалося з його серця, наче краплі дощу з розпеченого каміння. Він навіть не просльозився – його очі враз стали сухими й колючими. Батя пам’ятав день, коли це сталося, – він був тоді на курорті в Єгипті, в Хургаді, просто пірнув на глибину, зробив затримку, довшу, ніж звичайно, і виринув уже іншою людиною – з іншим розумом, іншим поглядом на речі. Весь день він ходив у стані легкого афекту і лише казав щось про блек-аут,[33] що спіткав його дорогою на поверхню, коли друзі почали розпитувати, що з ним сьогодні трапилося. Насправді ж то було щось, прямо протилежне блек-аутові. То було як спалах всепроникної ясності.

Всі навколо почали говорити, що Юра змінився. Поступово він зрозумів, що це таки було воно – просвітлення. Якось він зустрів відомого в езотеричному андеграунді містика, що практикував ще з середини 70-х і на старість дійшов дуже простого і гіркого висновку щодо життя.

«Скажіть, Йосипе Омеляновичу, а чому так усе? Чому нема радості? Усе ж зрозумів нарешті», – відкрив він своє серце старому йогові.

«Понімаєш, Юра, оно так і єсть всьо. Пока ти молодой, всьо кажется такім прівлєкательним, очаровующім. Но когда ти понімаєш, что ето всьо только ігра ума, ти больше нє радуєшся. А чого радоваться? Нєчєму радоваться. Сколько я людєй встречал, коториє понялі ето, – нікто із тєх, кто по-настоящему понял что-то, оні нє радовалісь. Наоборот, Юра, когда ти відіш всьо, как єсть, всьо становітся очєнь пєчально».

Безсенсовність життя, що розкрилася йому і з якою він зіткнувся лобом у лоб після того випадку в Хургаді, найбільше допекла його при зустрічі з Ларою, тоді ще молодою дівчиною з московської богеми, яка фотографувала його для якогось із тих крутих англомовних видань, що їх розвелося доволі наприкінці 90-х у Росії. З метою просування бізнесу (діяльність сама по собі ідіотська, що вже казати про бізнес на тлі глобального обвалу цінностей – і тим не менше його йога-бізнес процвітав) він переїхав на якийсь час до Москви. Там, у златокупольній,